Формування словʼянських соматизмів у світлі лінгвістичної теорії О. О. Потебні

Abstract

Соматизми як найдавніші лексичні одиниці, що функціонують в усіх сучасних слов’янських мовах і мають глибоке коріння, розглянуто як похідні номінації, що у своєму онтогенезі є образними назвами, оскільки відображають знання давніх словʼян про навколишній світ, уявлення їх про самих себе і про свій організм. Дослідження соматизмів здійснено з опертям на лінгвістичну теорію, ґрунтовно опрацьовану українським мовознавцем О. О. Потебнею, що полягає у вивченні взаємовідношення навколишнього світу, мислення й мови; різноманітних засобів номінації; номінативної техніки; самого процесу перетворення фактів позамовної дійсності в набуток системи та структури мови. Соматизми належать до найдавнішого пласту лексики всіх слов’янських мов, тому виявлення природи та механізмів найменування їх уможливить більш глибоке осмислення загалом процесів номінації в цих мовах. Актуальність дослідження пояснюється й тим, що соматизми постають об’єктами комплексного ономасіологічного й когнітивного аналізу, який спрямовано на виявлення процесів номінування назв частин людського тіла в споріднених словʼянських мовах. Іменування частин тіла здійснювалося під впливом уявлень наших предків про властивості предметів, що їх оточували. Вивчаючи своє тіло, вони помічали зовнішню схожість чи подібність функцій окремих його органів з предметами та речами довкілля. У результаті цих спостережень і порівнянь в уяві людини окреслювався образ пізнаваного, який і породив його ім’я. Найменування частин тіла переважно пов’язані з процесуальними ознаками, які, ймовірно, були для давніх словʼян найбільш значущими чи виразними. Тому мотивувальними для номінацій «обличчя», «рот», «губи», «язик», «око», «зуб» тощо слугували давні дієслівні лексеми. Упродовж тривалого вжитку названі соматизми втрачали семантичний звʼязок з вихідними, смислоформувальними ознаками й набували статусу «безóбразних» номінацій.