Abstract:
Стаття присвячена визначенню поняття забудови, процес якої виступає формою реалізації суб’єктивного цивільного права на забудову земельної ділянки. Визначено, що в юридичній літературі та законодавстві немає єдності термінології у сфері здійснення права на забудову. Проаналізовано наявні в юридичній літературі, законодавстві та технічних нормах визначення поняття «забудова».
Розрізнено зміст понять «будівництво» та «забудова».
Доведено, що невпорядкованість термінологічного апарату в законах та підзаконних актах призводить до неможливості однозначного визначення сфери відносин, на які поширюється законодавство у сфері забудови, в тому числі будівельні норми, норми щодо дозвільних та узгоджувальних процедур; порушення ієрархії нормативноравових актів, коли конкретні норми і принципи законодавчого акта не
враховуються у процесі регулювання відносин у сфері забудови через неможливість їхнього кореспондування з нормами підзаконних актів, що виступають спеціальними в контексті регулювання конкретних видів відносин; зміщення балансу та утруднення взаємодії норм приватно- і публічно-правової спрямованості в регулюванні відносин забудови; підвищення ступеня впливу судової практики на регулювання
відносин у сфері забудови, що зумовлює можливість регулювати конкретні відносини практично в ручному режимі.
На противагу термінології, яка використовується в публічних галузях права, визначено об’єм категорії «забудова» в цивільно-правовому розумінні, до її змісту включено вольову поведінку суб’єктів цивільного права, яка своїм результатом передбачає створення або зміну об’єктів будівництва на окремій земельній ділянці.
