Abstract:
У статті проведено аналіз конституційно-правових норм, які визначають процедуру прийняття рішень про використання Збройних Сил України з урахуванням оновленого протягом останніх п’яти років військового законодавства. Розпочато аналіз із дослідження положень Конституції України, які визначають повноваження у сфері безпеки й оборони Президента України та Верховної Ради України.
З’ясовано, що Конституція України наділяє Президента України вагомими повноваженнями у сфері безпеки й оборони, які водночас знайшли своє відображення й у Законі України «Про національну безпеку України». Президент
України уособлює в собі статус глави держави, гаранта державного суверенітету, територіальної цілісності України,
Голови Ради національної безпеки та оборони України, Верховного Головнокомандувача Збройних Сил України.
Визначено, що Збройні Сили України мають специфічну особливість «втягувати» до себе інші елементи держав-
ного механізму. Зауважено, що Президент України, виступаючи у функціональній ролі Верховного Головнокомандувача
Збройних Сил України, по суті, стає складовою частиною Збройних Сил України.
Підсумовано, що Президент України посідає чільне місце в організаційно-правовому механізмі використання
Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формуваннях, адже його рішення
є первинним управлінським рішенням, що легітимізує їх використання. Наголошено на необхідності законодавчого
закріплення Порядку та умов використання Збройних Сил України, інших військових формувань.
Висвітлено семантичну непослідовність законодавця щодо слововживання у низці законів України слів «викори-
стання» та «застосування», які за змістом не є тотожними.
Виокремлено проблемні питання законодавчого регулювання використання Збройних Сил України у внутрішньому
збройному конфлікті (збройному зіткненні всередині держави). У зв’язку з цим обґрунтовано необхідність прийняття
Закону України «Про правовий режим збройного конфлікту неміжнародного характеру»
